13-та неділя, Голос 4-й
1 Коринтян 16:13-24; Матвія 21:32-42

(Притча про злочинних виноградарів)

На зрозумілих людям матеріальних, економічних відносинах Господь Ісус Христос проілюстрував взаємовідносини між Богом і людьми.

Бог дав у посідання людям створений ним світ. Юдейському народові, його родоначальникові Авраамові була приділена земля в Палестині, - це фактично на межі двох континентів - Африки й Азії. Одночасно той край і недалеко від Європи. Збоку було Середземне море, яке відкривало морське сполучення з багатьма країнами, в помірно теплому кліматі.

Ми не кажемо, що та земля найкраща, але кожному народові Бог приділив частку земної кулі в міру його спроможностей. Одначе, юдейському (чи ізраїльському) народові було дано більше, а ніж просто землю для посідання, - Бог, ради праведності Авраама, Ісака й Якова, духовно огородив той нарід Законом Заповідей, дав йому Закон Божий, щоб виховувати його людей для прийняття спасіння.

Але Бог-Творець, давши ізраїльському народові через Мойсея Закон Божий, сподівався, що люди, виховані на пізнанні волі Божої, Закону Божого, будуть виявляти плоди своєї віри.

Господар, Бог-Творець, вилонював із народу слуг - пророків, щоб ті нагадували людям, особливо його правителям про необхідність приносити Богові плоди віри. Бог через пророків вимагав, щоб люди не просто звершували обряди, але щоб життям своїм виявляли віру в Нього. Ісповідання бо віри в житті, виявлення в житті чеснот добрих діл найперше - це - й є плоди віри.

На жаль, в Ізраїлі пророків, за їхнього життя, не любили, їх гонили, переслідували, вбивали. Христос відверто обвинувачував книжників і фарисеїв:

“Горе вам, бо надгробки пророкам ви ставите. - ваші ж батьки їх повбивали…”
(Луки 11,47)

І дійсно так і було: коли пророки вказували ізраїльським правителям, провідникам, що вони не по правді живуть, що вони відходять від зобов’язуючих їх заповідей і настанов Божих, то ті правителі не любили слухати правди, - правда їм дуже колола…

І то не випадково, що коли Бог послав свого найбільшого пророка Івана Христителя, то йому Цар Ірод наказав відрубати голову. Великого пророка Ілію Бог забрав живим на небо, отже він уникнув лихої долі пророків в Ізраїлі.

Але Христос не тільки докоряв, говорив за минулі події, за жорстоке поводження з пророками, Він також висловив пророцтво за свою долю: 

“Нарешті послав до них сина свого і сказав: ‘Посоромляться сина мого.’
Але винарі, як побачили сина, міркувати стали:
‘Це спадкоємець; ходім, замордуймо його, - і заберемо його спадщину.’
І схопивши його, вивели за виноградника його, та й убили.” 
(Матвія 21:37- 39).

Отак і домоглися первосвященики, книжники й фарисеї, що Іcус був виведений за місто Єрусалим, і розп’ятий на горбі Голгофі, - на пострах усім, щоб люди боялися й не посміли виступати проти провідників юдейського народу. Дорікаючи за вбивства пророків і взагалі богопротивні дії згаданих юдейських провідників, Христос з трагізмом висловився:

“Єрусалиме. Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе.
Скільки Я хотів зібрати діти твої, як квочка збирає під крила курчаток своїх, - та ви не захотіли!
Ось ваш дім залишається порожній для вас!”
(Матвія 23:37-38).

І дійсно, - дім юдеїв залишився духовно порожнім після вбивства Сина Божого. В тому вже домі, в старозавітнім храмі спасіння вже не могло бути.

То не випадково, що коли помер Ісус Христос на хресті, то “завіса у храмі роздерлася надвоє – від верху аж додолу” /Мт. 27,51/, – то Бог розірвав стару умову з юдейським народом – Старий Заповіт, - той нарід перестав бути вибранцем Божим. Над ним було знято опіку Божу. Розп'яття сина Божого завершило ланцюг злочинів, які звершувалися в тому народові, хоч зовнішньо, формально продовжувалося звершення обрядів у їхньому старозавітному храмі.

Та й те звершення обрядів було раз і назавжди припинено, коли в 70 році по Різдві Христовім римляни наново упокорили ізраїльтян (після бунтів, повстань),  жорстоко їх покарали й зруйнували їхній Єрусалимський храм. (В наші часи залишилися по тому храмові одна стіна, яку юдеї називають стіною плачу.)

Римляни в той час були поганами, але, очевидно, був допуск  Божий, щоб їхніми руками було знищено осередок лицемірства й зради. Старозавітні жертви, після розп'яття Сина Божого на хресті, стали безцільними. Ісус Христос узяв гріхи людства й дав Себе принести в жертву на хресті, щоб хто увірує в Нього, той міг спастися. (Марка 16,16)

Ісус Христос, розповівши притчу про злочинних винарів, запитав його слухачів - що зробить господар виноградника тим, які повбивали його слуг і вбили його сина? І слухачі дали логічну відповідь:

“Злочинців погубить жорстоко, виноградника ж віддасть іншим винарям, що будуть
плоди віддавати йому своєчасно”
(Матвія 21,41).

Як уже згадано попередньо, так воно й сталося. Зруйнування старозавітного храму, - то було останнім знаком, допуском Божим, щоб показати, що Бог зняв свою опіку над тим народом, який не приносить плодів віри. “Виноградник”- сповнення й виконання волі Божої передано іншим народам, які до цього часу були не просвічені світлом Божого спасіння.

Для тих інших народів відкривалася дорога до єднання й спасіння з Богом-Творцем через віру в Господа Ісуса Хреста. Господь і звернув увагу своїх слухачів, що майбутня доля тих, у минулому непросвічених народів, визначена в старозавітному пророцтві:

“Камінь, що його будівничі відкинули, - той став наріжним каменем:
від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших.”
(Матвія 21,42)

Дивне воно справді в очах наших, людських, але справді ті народи, які стояли ніби геть далеко від дороги спасіння, були покликані в Новому Заповіті до активної, й діяльної участі у творенні та розвитку Церкви Христової. Серед тих народів, які покликані творити своє спасіння у Христі, є й наш боголюбивий нарід.

Те розуміння не повинно серед нас виховувати почуття гордості, але відчуття нашої достойності й одночасно - відчуття нашої великої відповідальності, щоб гідно сповняти волю Божу, щоб ми могли приносити плоди віри.

Ми ніколи не повинні забувати, що ізраїльтяни були відкинені через те, що вони,  як нарід, очевидно, в більшості своїй, не сповняли Божого покликання, не приносили плодів віри - не сповняли волі Божої.

Перед своїми стражданнями, промовляючи до своїх учнів, Христос давав їм настанову:

“Я  вибрав вас, і вас настановив, щоб ішли ви й приносили плід, і щоб плід ваш зоставався,
щоб дав Отець, чого тільки попросите в Імення Моє.”
(Івана 15,16) 

Ап. Павло дав нам настанову від Бога про плоди, які ми повинні приносити:

“А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра.”
(Галатів 5,22)

Звершуймося й ми в тих плодах духа, плодах нашої богоспасаємої Христової віри, - робімо те з свідомості й доброї волі, але пам’ятаймо також і долю ізраїльського народу, причину їхніх трагічних переживань, як також не забуваймо свідчення Господа нашого Ісуса Христа:

“...кожне ж  дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й в огонь буде викинене.” (Матвія 3, 10)

Отже доля наша, спасіння наше у великій мірі є в наших руках. Не обманюймо себе пустими сподіваннями, бо ж Бог наш не тільки Милосердний, але Бог наш і справедливий Суддя. Життям нашим у Христі, принесенням плодів віри в дар нашому Богові, - творімо наше спасіння. 
Амінь.

о. Протоієрей Тарас Славченко

В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…

Читайти далі