Прагнення до еднання з Богом
До Різдвяних свят
Коли я був студентом, то повертаючись пізнього зимового вечора до додому, вірніше - до студентського гуртожитку- я йшов навпростець - через цвинтар. Здивувався, що так пізно церковця на цвинтарі освічена. Що там може вночі робитися?
У церкві служив старенький сивий священик, всі люди співали “З нами Бог”, а потім "Різдво Твоє Христе Боже наш...". І я тоді зрозумів, що тож напередодні Різдва Христового, тож був Свят-Вечір... Зразу пригадалося дитинство, кутя й узвар і як я носив вечерю до хрещеної матері. Але мої спогади з дитинства зразу ж урвалися, бо те, що я побачив у кутку церковного притвору, ніяк не узгоджувалося з моїм розумінням дійсності.
В кутку у притворі, піднявши ковнір, стояв наш професор біології... Наші очі зустрілися й він втягнув голову в плечі, ще більше підтяг ковнір догори. Пізніше той професор все уникав зустрічатися зі мною й опускав очі при зустрічі.
Я тоді дуже коротко пробув у притворі тієї церковці. Я чувся просто ніби винен перед тим вченим старшим чоловіком і уважав найбільш доцільним зникнути й не муляти йому очі. Напевно й він не сподівався побачити когось із своїх студентів у цвинтарній каплиці, та ще опівночі.
Для мене вже не було новиною, що ті люди, які нас офіційно навчають бєзбожницької ідеології, можуть бути справді віруючими людьми. Я про те знав ще з початкової школи, і ще тоді мій тато наказав, щоб я завжди в тих справах держав язик за зубами.
Але мене здивувало не те, що професор був віруючим православним християнином, а те, що він рискував своїм і становищем, і життям, бо публічно явився в церкві на Богослужіння. Що його до того змусило?
Правду кажучи, в ті часи я не міг і додуматися що змусило того старшого професора йти на Свят-Вечір до церкви. І довго після того я не міг зрозуміти дивного поступку того чоловіка, аж перебуваючи в цій вільній країні намагаючись пізнати вчинки й дії християн різних віроісповідань, я, здається, прийшов до пізнання істини.
Маю вирізки з преси, переважно з щоденних газет, у яких журналісти репортують, що найбільше самогубств трапляється у великі свята, особливо в Різдвяний сезон. Чому?
- У такий святковий час люди, які не спілкуються в любові з ближніми, перебувають поза Церквою, відчувають найбільш боляче свою самотність. Самотній людині буває тяжко на душі, вона відчуває навколо порожнечу, хоч може ходити, жити серед багатьох людей, тому такі люди в розпачі й ідуть на нерозважні вчинки.
Звичайно, що обставини життя в 30-х роках під владою безбожників дуже різнилися від тих, що ми маємо в Канаді, але, оглядаючись назад, я розумію, що той старший віруючий чоловік, який не міг бути відвертим ні своїми колегами професорами, ні з своїми студентами, був так спрагнений потребою єднання з Богом і братерством у Христі, так був духово зголоднілий і спрагнений, що він і пішов до церкви на Богослужіння.
Небезпека була велика, бо коли б хто доніс, що той віруючий християнин, то він би негайно був звільнений з праці, викинений з мешкання, очорнений через пресу, а потім би був заарештований і фальшиво обвинувачений у якомусь злочині. Адже ж відомо, що людей били, знущалися з них так довго, доки вони, щоб позбутися тих всіх мук, готові були підписати будь-яке признання.
Справді віруюча людина завжди прагне до єднання з Богом, із подібними собі людьми, через те віруючі люди й об’єднуються в Христові Громади, через те вони прагнуть брати участь у Богослужіннях, через те вони бажають єднатися з Христом-Богом у святих Таїнствах.
І чи хто з нас, світський член церкви чи священнослужитель, для нас іти до церкви, до храму Божого в неділю чи в свята, - це не обов'язок, а просто необхідність душевна. Особливо ж тут, у країнах, де ми вкраплені в чужому морі, душа наша прагне єднання з подібними собі по вірі, національності, бо ж у нас спільна духова культура (не тільки релігійна). І всі ми спрагнені до об'єднання в Богові, а не просто для єднання в якійсь організації.
Хиба багатьох людей, що вони не цінять того, що мають, не дорожать скарбами, дарами від Бога - люди просто забувають, що вони ж охрещені, народжені ”з висоти", народжені в Богові; миропомазанні, - отже перебувають з дарами Святого Духа, які треба плекати й розвивати.
Нехай Різдво Христове нам нагадає, що Син Божий приходив на землю ради нашого спасіння, для об'єднання нас, людей, із своїм Творцем, із Богом, для повернення нам синівства Божого, щоб ми всі, які увіруємо в Христа, стали дітьми Божими.
Каже апостол Павло:
“Бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса”.
Через те ми не просто раби Божі, а діти Божі. Бог наш не тільки наш Творець, а також наш Батько, тому Ісус Христос і навчив нас звертатися до Бога, як до Батька – Отця. (Матвія 6:9-13)
І ап. Павло нас запевняє:
“Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми - діти Божі. А коли діти, то й спадкоємці, спадкоємці ж Божі, а співспадкоємці Христові, коли тільки разом з Ним ми терпимо, щоб разом з Ним і прославитись.” (Римлян 8:16-17)
Наша радість з Христом, і у святкуванні Його приходу на землю, і у з'явленню як Сина Божого буде повною тільки тоді, коли ми ісповідуємо Його, Його науку щиро, коли ми готові ж Христом не тільки радуватися, веселитися, але, як каже ап. Павло, і терпіти.
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…
